Реальная польза и прелесть конфликта

  • Размер шрифта:

Конфликт - это прекрасная форма отношений. Конфликт создан не для разрушения, его суть иная - он выявляет ложь. К понятию "конфликт" у большинства негативное отношение: им видится агрессия, склоки, войны. Но это извращенный взгляд, созданный извращенным обществом. На самом деле конфликт показывает лишь одно - несоответствие. А это крайне важная рабочая информация. Ну, разумеется, она важна для живых - а не для кашеобразного усредненного мертвого социума.
Конфликт показывает, что что-то идет не гладко, что-то идет не так. Своевременное выявление конфликта дает возможность оперативного изменения - тогда как люди, избегающие настоящего конфликта, накапливают эти разрушающие факторы в себе. В результате чего разрушения увеличиваются в разы.

Конфликт позволяет решить проблему по мере ее возникновения - не доводя до разрушения. Замазывание конфликта приводит к неизбежному взрыву. Иногда этот взрыв направлен наружу - иногда внутрь.
Знал одну женщину - она всю жизнь терпела выходки своего мужа и окружающих. Все считали ее образцом терпения и умилялись этой стойкости. Но когда она умерла и сделали вскрытие, то врачи поразились: ее сердце было как камень - абсолютно твердое. Т. е. всю жизнь она взрывалась внутрь себя.
Надо уметь идти на конфликт, уметь работать с ним как с позитивным фактором. Выявление конфликтных моментов в начале выстраивания взаимоотношений способно предотвратить множество разрушений впоследствии. Вообще говоря, умение выявлять конфликтные моменты, основываясь на самой незначительной информации - это великое благо и сложное искусство.

Проблема современного общества в том, что оно искажает все - в т. ч. и понятие конфликта. Поэтому когда дураку говорят, что он дурак (разумеется, речь о обоснованном определении, а не о желании эмоционально задеть), то дурак не принимает эту информацию с благодарностью - а обижается, и лезет за неизменным спасительным "Да ты на себя-то посмотри!" И в итоге лишается возможности перестать быть дураком.
А ведь конфликт - это не скандал. Конфликт - это результат ясности, замечающей начало причин разрушения.

Разумеется, здесь и вопрос доверия выявляющему конфликт. Ведь лишь единицы способны сказать человеку "Ты дурак" просто потому, что он действительно дурак - а не потому, что хотя его обидеть или им политически управлять. Отчасти эта ситуация упрощена там, где люди находятся в изначально выстроенном положении учитель-ученик. Там все ученики понимают, что если учитель их критикует, то это не имеет к обиде и ругани никакого отношения - он помогает им стать лучше и сильнее.
Настоящее умение работать с конфликтом дает возможность ювелирной коррекции ситуации в самом ее зарождении - избегая тяжелейших неизбежных последствий.

Кстати сказать, умение идти на конфликт не имеет ничего общего с эмоциональной агрессией. Конфликт, это вовсе не "А ты кто такой?", конфликт - это "Смотри - у тебя вот здесь ошибка. Ее можно исправить".




RSS лента ВСЕГО блога с комментариями RSS лента ВСЕГО блога БЕЗ комментариев RSS лента этой КАТЕГОРИИ с комментариями RSS лента этой КАТЕГОРИИ и БЕЗ комментариев RSS лента ЭТОГО ПОСТА с комментариями к нему

Послання, майже святе

  • Размер шрифта:

Шановній редакції газети "Рідні обрії"

від Ілька Недолугого послання, майже святе


Далебі, цілком випадково надибав Вашу газетку з пропозицією прийняти участь у конкурсі. Думав, думав і таки вирішив: напишу! Не заради того дошкульного призу, а так, щоб і свою копійчину вбгати у перебіг життєвого процесу. Може, кому в пригоді стане. Так і тема яка цікава! Чи може хтось інший зробити мене щасливим, якщо я того не вартий? У казочках таке, дійсно, буває: страждає хтось там від когось, а "герой" прийде.... і гоп тобі: усі щасливі! А у житті таке чомусь до купи не складається, тут інші закони діють. Якраз це і помітив Евген Шварц, неабиякий психолог. Про це також і російський геній граф Толстой у своєму трактаті "А що ж нам робити" розповідає, як він знайде якогось там знедоленого горопаху,заходиться йому допомагати, витягне з болота, а за деякий час знов його в тому ж місті і знаходе. І бідкається граф, б"є себе в боки, не розуміє, чому це так сталося, що тому горопасі було не до шмиги? Так і генії можуть у дурні пошитись. Чи вистачило тому графу його геніальності, щоб утямити таку просту річ: тут діє неуламний закон всесвіту: свідомість визначає буття, а не навпаки.


Коли розумна людина хоче сказати іншим щось важливе, не буде писати наукових трактатів, нудних та зарозумілих, а звернеться до алегорій, простих оповідочок та казок. Як це зробив Евген Шварц. Казочки - не які там собі дрібнички, не просто дитячі забавки. Вони нам про наш менталітет, свідомість нашу розповісти можуть. Тільки це треба вміти побачити. Вони навіть і прийдешнє наше вже передбачили. Не вірите? А ось дивіться.


Нашу казочку про колобка чіпати не буду. Там дуже складна філософська фабула закладена, не всі зрозуміють. А от казочку про курочку рябу розглянемо. Усю переказувати не буду, всі і так знають. А на певних моментах зупинюсь. Мабуть, всі помітили: казочка щось дебілізмом відгонить. Та це якраз про наше сьогодення. Таке щастя діда та бабу спіткало, а поведінка не адекватна. Їм би швиденько у ломбард бігти та ті яйця на капустку американську поміняти, бізнесочок свій завести, а вони сидять-плачуть, на пенсію від Азарова та його компанії чекають. Чи не дурдом? І тут нічого не вдієш, така свідомість, а вона все визначає.


А ось казочка про Івасика Телесика. Пам`ятаєте, синок таких шановних, поважних батьків, а таке встругнув! Дівчинку Оленку в піч убгав і геть чисто спалив! Думаєте, мав через це якийсь осуд? Ба де то! Виправдали! Тамтешні ЗМІ з`ясували, що та дівчинка поганої поведінки була, до хлопців сучилась та в`язла, їх ображала. А мати того гірше! В церкву не ходила, чи то відьма, чи то анастасіївка була. Хіба таким є місце серед нас? Звісно, що ні. От і зробили з Івасика - Телесика національного героя, століттями своїм діточкам про його звитяги розповідаємо. А діточки, вони простий розум мають: як чують, так і тямлять. Самі свою свідомість формують. А ми зараз дивуємось та жахаємось, що в нас таке може бути.


В цивілізованій Европі теж не мед. Їхні казочки теж чимало шкоди наробили. Хоч візьмемо казочку про хлопчика-з-пальчика. Пам`ятаєте, тамтешній гевал умовив свою дебільну жінку діточок у ліс відвести та там залишити. Мовляв, нам самім їсти нічого, а я чув, у лісі вовки з голоду пухнуть. Хоч буде з оцих якась користь. І відвели і там залишили. Отака собі страшилочка! Але казочка на щастя добре закінчується, бо той хлопчисько не в тем`я битий був, мабуть усиновлений з України, синок нашого бригадирчика, що згинув у нерівній "ідейній боротьбі за купюри". Довго не длявся, враз бригадrу збив із своїх братиків і таке встругнув Людожерові, що американський Голівуд з їхніми фільмами жахів просто відпочиває!


У них тепер цивілізація! Діточок в ліс до вовків не відводять, бо вже водити нікого та й вовки всі звелись. У них тепер спеціяльні віконечка є. Якщо якесь дитинча зненацька на світ божий з"явиться, то можна його туди жбурнути, і тобі за це ніякого осуду чи відповідальності. Оце прогрес, я розумію! Такі цивілізовані, а свідомість дикунську мають! А ми до них пнемось, бо своє добро занапастили та позабули. Так мало того, вони зовсім збожеволіли: беруть наших хлопчиків-з-пальчиків та всиновлюють, бо не знають, що свідомість діточкам від батьків у спадок іде та ніяким вихованням та освітою її не зміниш. Коли-небудь все одно це дасться в знаки. Хай беруть, нам не шкода, такі хлопчики у нас на конвеєрі.


А, ось ще казочка пригадалась. Так це сто відсотків про нас! Про двох ведмедиків, що шмат сиру знайшли, а поділити не можуть. Дурні та заздрісні, в рота один одному заглядають, щоб іншому більше не дісталось. І ніяк не можуть дати цьому ради. Так лис допоміг, та так, що він ситий, а вони голодні та злі. А була б інша у них ця свідомість, подарували б один одному цю крихточку, та той, кому більше дісталось, налив би другому чарочку та заспівали своїх пісень. Ба де то! А ще з ними таке було, хоча казочка цього із сивої давнини не донесла, але далебі було. Прийшли до цих ведмедиків якісь люди в чорному, чи то бетмани, чи ще хтось. Почали умовляти: полюбіть та полюбіть один одного, як самого себе. Дуже хитрі були , бо , мабуть, знали, як себе любимо, так і іншого любити будемо. З того часу такі чвари та така колотнеча поміж них пішла, далі нікуди. А ті знов до них: не тудою ходити треба, а сюдою. Та чи допоможе це тим горопашним ведмедикам? А ще з ними таке лихо сталося. Декотрі ведмедики зовсім берега пустилися: не хочуть ні з ким тим сиром ділитися, а все собі забирати. Надибали вони у північних ведмедиках такі невеличкі червоненькі книжечки, що чарівну силу мали: хоч яку кривду роби, а тобі за це нічого не буде, навпаки, нагороду одержиш чи навіть зверхником над іншими ведмедиками станеш. От і ходили вони до простих ведмедиків з цими чарівними книжечками та весь сир геть чисто забирали, та так, що ті бідолахи з голоду вмирали. Собі щось брали та з північними ведмедиками ділилися: треба було за книжечки віддавати. Потім це явище науковці-біологи назвуть "ведмецидом". Але врешті-решт тим злодюжкам бас увірвався: з часом книжечки втратили свою чарівну силу, мабуть, у Китаї були вироблені, з порушенням технологічного процесу. Прийшлось за все відповідати, бо існує ще один неуламний закон всесвіту, закон карми: катюзі буде по заслузі. Декотрих самі ненажерливі північні ведмедики загризли, інших на ланцюг посадили, людям показувати. А найбільш меткі та проворні швиденько у північних ведмедиків пошилися. Таких почали прозивати "манкуртами". Ті ж науковці-біологи визнали їх новим різновидом ведмедиків. Вони ще досі існують, вправно прислуговують північним, "старшим братом" їх вважають, а те, що залишилось у наших ведмедиків, плюндрують. Але й на них той закон карми теж діє, але не зразу, дає ще час отямитись та помилки виправити.


А от ще оповідочка, прямісінько, як у Евгена Шварца. Про те, як захопив землю руську змій о три голови, гнобить та знущається з людей, а ті, недолугі та безпорадні, ніякого опору не чинять, Ніяк не можуть дати ради тому змієві. То й кличуть багатирів-героїв то зі східної бригадки, то з західної. А ті по черзі рубають того змія прямо-таки на капусту, чи то на пекінську, чи то на американську. Все собі забирають, ні з ким не діляться. Кажуть: панове - громадяни, близько не підходьте, дуже змій отруйний, душу занапастити можете, на часі бути духовним, самі впораємось, на то ми герої. А самі все в мішки та на Кіпр, та ще куди подалі, щоб землю руську не отруювати. Але не все, трохи залишають, на "опіум для народу", щоб духовність плекали, а їм не заважали. Ще досі оті голови рубають, а вони знов та знов одростають. І нема тому ані кінця, ані краю.


На останок ще казочка, що геть пошибає! Про Миколку Селяниновича. Зростав хлопчина в одному українському селі, батько його був хлібороб, що землю свою матінку дуже любив і своєму синку заповідав. Годувала земля-матінка того хлопчину екологічно чистими харчами, чистою джерельною водою поїла, силу нездоланну надавала. Дізнались його вороженьки про цю його таємницю, Вирішили хитрістю взяти. Підступив до нього хитрий татарин (а може то був жахливий мішанець жида з москалем, не знаю), Почав умовляти: відірвись, Миколко, від земельки своєї, політаєш, світ божий побачиш, а ми тобі газу дешевого підкинемо, в ліс по дрова ходити не будеш. Довго умовляли, а таки умовили , бо простий серцем був. Відірвався Миколка від земельки рідної та силу свою втратив. А ми, спадкоємці того Миколки, зовсім пустились берега: хто по світу божому досі літає, а хто газу того дешевого жде. І нема вже у нас екологічного збіжжя, чистої джерельної водички, «попс-корн» московський ковтаємо, «пепсой» американською запиваємо, замість доброї олійки технічну вживаємо ,повстяним суржиком послуговуємось. І нічого не відчуваємо. А чому? Тому що свідомість така, неприродня, штучна, бо зовсім відірвались від земельки рідної. І не чутно вже по рідних обріях нашої мови солов`їної та пісень про кохання. Та і кохання того обмаль, ще трохи сексу залишилось. Сусіди на нас дивуються: були українці, не те, щоб дуже хороші, а таки жити було можна, а тепер звелись геть чисто! І чого їм було не до шмиги, чому у московські покручі пошилися?


А тут ще наша медицина у ґвалт: зовсім нація хвора, вимираємо! Та хоч би вже не гавкали, і без того нудить. А хіба ви до цього своєї руки не прикладаєте? Тонами оцю гидоту нам підсовуєте, з того жирієте? Правда, ми і самі хибимо, гидоту цю ковтаємо та ще просимо, щоб побільше. Тому що свідомість у нас така, свята віра у лікарів та пігулки. А могло все бути інакше, якщо б вміли про своє здоров"я дбати, а на інших не покладатись. А є у нас ще одна "свята" віра: у могутність науки, бо через тривале невикористання власної кебети вона вже не варить. Все на науковців покладаємось: хай вони нам національну ідею, героїв підкинуть, без цього нам ніяк! А ще еліксир молодості і щастя. А того не бачимо, що з нашими науковцями ой які непереливки! Ось що я подибав у статті "Без героїв?" ("ДТ" №49, 2012р.) Цитую. "Не хотілось б узагальнювати, але в мене є відчуття, що цей ефект нежиттєздатності виникає тому, що скріплюється правильне і неправильне, зрозуміле і незрозуміле." Дивно, не точні наукові знання, а якісь химерні відчуття. Але обережно! Не намагайтесь це зрозуміти, можете греця вхопити. Це вже поза здоровим глуздом. Дивлюсь, хто ж це написав. А-ага! Професорка з психіатрії. Тоді зрозуміло, це в неї професійне. Коротке замикання у нейронах, запобіжники не спрацювали. Спеклась бідолаха, не вбереглась! Але нічого, їй там допоможуть. Не всі ж там професори, є і кандидати та навіть і прості наукові. А ось що пише ще один "науковець" у цій же статті: У вас, дурнів, ні колективного ані індивідуального розуму! Отаке! Добалакався. Зрозуміло, все це через перенапруження з пошуку істини. Для нас старається! Того вже не розуміє, що існує неуламний закон психології: людина в іншій людині бачить тільки себе. Так що нам, нефахівцям, не важко йому діагноз поставити.


А ще в цьому ж номері є дуже цікава стаття одного знаного соціяльного психолога. Але тільки не для нас цікава, а для фахівця з психіатрії, для його наукової праці, Бо у автора проглядається конкретна шиза. Для нього, бачте, люди - тупа, сіра маса, що за ним ганяється, щоб надавати йому, великому "вільнодумцю" по гамалику. Український Вольтер знайшовся! Тільки от "вільно" а тим більш "думства" так і не спостережено. Не вірите? Самі почитайте. Так і сипле науковими термінами, як з відра, а що до чого, не втямиш, ніщо до купи не складається! Чи він так нам баки забива, падлюка, очі замилює? Чи то з бодуна? А може ще у дитинстві головонькою затявсь? Тоді тільки у соціяльні психологи йти.


Не знаю, як там у науковців з охороною праці та технікою безпеки, але, бачу, становище вельми загрозливе: незнати як інвалідність отримати можна. Негайно щось треба вжити, щоб такі "перли" вітчизняної науки врятувати. Ось що можу тут пораяти: написав хтось докторську (а деяких особливо обдарованих навіть раніш) давати звання Почесного інваліда розумової праці та наукових занять, а для соціяльних психологів - Почесного антісоціяльного психопата, та всіх - на дачку. Хай там на кішечках тренуються та бацили дебілізму не розповсюджують. У нас такого добра вщерть, по самі вінця.


Часом замислююсь, минувшину пригадую: добре, що не пішов у науку, а були наміри. Так добрі люди відвернули: не пнись ти, Ілько, у науку і на фільми Кіри Муратової, а то ти зараз тілько недолугий, а ще й причинним станеш. Дослухався, кебету для процесу мислення зберіг.


От я що став помічати останнім часом: пішла поміж нас, людей, пошесть дуже небезпечної хвороби, справжня епідемія! Я її називаю "давай-давай". Медицина знає "бері-бері", а "давай-давай" ще не діагностує. Бо сама на цю хворобу дуже страждає. Визначити її неважко: якщо ви у себе чи у інших замість "на добраніч, до побачення, хай щастить, або на все добре" почули "а ну, давай - давай", ото знайте: це воно і є! Спочатку ніяких симптомів не відчуваєш, приємне відчуття, навіть ейфорія. Бо, дійсно, приємно під себе все гребти. А тут зненацька - гоп! і наслідки: остаточне божевілля, або навіть летальний кінець усього людства. Не ймете цьому віри? А ви пильніш придивитесь до наших зверхників: вони через необмежені можливості дерти зовсім берега пустились, рештки розуму розгубили. Хвороба ця не нова. І раніш люди на таке страждали. Називали це ненажерливістю та здирництвом. А тепер ми повністю і остаточно перейшли на біблейську заповідь: здери з ближнього свого, а то він прийде і здере з тебе. Тільки цю заповідь не нам дали, а древнім гевреям і то стосовно гоїв - негевреїв. Це й зрозуміло: їм обов`язково треба було у ті буремні часи вижити та людству якомога більше дати нобелівських лауреатів, бо без динаміту та ядерної бомби нам аж ніяк!


А ми той принцип на все поширили: не тільки один з одного деремо, з матінки-земельки останні краплини витискуємо. Ось тепер заходились сланцевий газ по такій варварській технології добувати. Самі собі кінець світу готуємо отакою своєю свідомістю. Чи надовго вистачить у матінки-землі терпіння? Чи не скине вона нас у бескид , не присипле земелькою? А може водою залити, як атлантів. Та відпочине трохи від таких нерозумних діточок. А може сонечко на допомогу покличе, щоб нас трохи підсмажити. Про це якраз Микола Реріх в "Агні-йогі" писав. Так вже не тільки смаженим пахне, горілим відгонить! А нам все нейметься. Давно вже час настав з цією нашою свідомістю щось робити. Але лікарі тут не допоможуть, тільки ми самі собі можемо в цьому зарадити. А ми що робимо? Так себе не любимо, що тікаємо самі від себе, хто куди: хто у ТБ, хто до футболу з пивом, хто в Інтернет. А інший убгав у вуха навушнички та "кислоту" слухає. Діє не гірше наркотиків. Тільки б ні про що не думати. А декотрі з переляку та розпачі "духовність" плекають, в ополонки плигають, шукають там Бога, та хіба він втопився? Отака наша свідомість, така "свята" віра у різнобарвних "героїв", чи то у білому, чи то у чорному, помаранчевому тощо. Чекаємо, що вони прийдуть і зроблять нас щасливими, вирішать наші проблеми, якщо не зараз, то деінде. А що ми самі для себе зробили, чи варті кращого життя? І все через нерозуміння того закону, що тільки наша свідомість визначає наше буття, а ніхто інший, нерозуміння тієї істини, що Бог дав нам усе необхідне, щоб ми самі впорались із своїм життям, а ми втратили віру в свої такі можливості.


Роздивляюсь вашу газетку та дивуюсь: Чому половина матеріалу надано мовою іншої держави? Чи така сильна жага задовольнити "старшого брата", запобігти його ласки? Тільки він ніякий не "старший", історично він молодший. А ми через оте почуття нижчої вартості зовсім забули про це. Мову ж іншого матеріалу можна лише умовно назвати українською: так вухо дере отой суржик, мавпування та калькування з російської! Мабуть геть чисто звелись по рідних обріях перекладачі та редактори, що знають справжню українську мову, а не мавповану. Але і це можна зрозуміти, якщо пригадати все той же неуламний закон всесвіту: свідомість манкурта визначає не тільки його буття, але також його мову!


Шановна редакціє! Якщо Ви зненацька визнаєте мене переможцем Вашого конкурсу, то телевізора не шліть. Віддайте його першому-ліпшому небораці, який досі не втямив, що дивитись ТБ - це справжнє самогубство.


Хай всім щастить!
Ілько Недолугий.



RSS лента ВСЕГО блога с комментариями RSS лента ВСЕГО блога БЕЗ комментариев RSS лента этой КАТЕГОРИИ с комментариями RSS лента этой КАТЕГОРИИ и БЕЗ комментариев RSS лента ЭТОГО ПОСТА с комментариями к нему

Сердце

  • Размер шрифта:

Я же тебя не надрывала ни жарой ни нагрузками. Я здорова и сильна, а ты болишь и я чувствую себя больной и разбитой.. Ну почему ты болишь? Потому что я чувствую чужую боль и сжимаюсь, я слышу безмолвный плачь и исторгаю утешение. Но мы с тобой живем в разном ритме и потому для тебя моя работа это боль. Сердце. Но я тебя не понимаю.. Разве это плохо, что я живу и радуюсь жизни. Я же не слышу плачь и не вижу чью-то боль. Объясни! Хорошо. Тогда доверься мне. Перестань жить только разумом, ища всему логическое объяснение и просчитывая ситуации.


Прислушайся ко мне и я расскажу тебе, как просыпаясь по утру нужно благословлять день, как нужно проснувшись ночью от непонятной тревоги молиться во имя спасения ночных путников, болящих и страдающих душой.


А ощутив острую тоску средь бела дня, остановись и дай мне возможность, с тысячами других сердец помочь заблудшим душам найти путь домой. Знай, что где-то произошла катастрофа, а ночью тебе предстоит работа. Ведь ты не уснешь, тебе не даст безмолвный крик и плачь осиротевших и потерявших.


Живя со мной в одном ритме ты лучше поймешь себя, а твои теперешние неясные томления и догадки обретут смысл. А кто-то на другом краю Земли в момент отчаяния, ощутит твое ласковое прикосновение и уставший плакать, сладко заснет до зари. А назавтра наступит новый день и принесет подсказку как жить дальше, неся поддержку слабым. И ты перестанешь болеть? Нет, просто, ты перестанешь обращать внимание на эту боль.


Ты поймешь ее суть, и в ней будешь черпать силы для утешения страждущих.. Да. В данный период идет приём конкурсных работ. По его завершению,, будет возможно голосовать за опубликованные работы. Период голосования продлится до. Мне нравится!


Обсудить (0) Рецензия Взять код Далее » Поделитесь информацией об этой публикации с другими! Вот как это будет выглядеть: Обсуждения: Сердце Все комментарии к публикации "Сердце" ( 0 ) На публикацию Сердце написано 0 комментариев.





RSS лента ВСЕГО блога с комментариями RSS лента ВСЕГО блога БЕЗ комментариев RSS лента этой КАТЕГОРИИ с комментариями RSS лента этой КАТЕГОРИИ и БЕЗ комментариев RSS лента ЭТОГО ПОСТА с комментариями к нему

Постов: 001 002 003 004 005 006 007 008 009 010
Много: 100
 
ноябрь, 2018
пн вт ср чт пт сб вс
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30    

Полезности:



На верх страницы .
Created in 0.04671 seconds Padayatra Dmytriy
2006-2013 © Padayatra Dmytriy